Перейти к содержимому


Фотография
- - - - -

ДІЯЛЬНІСТЬ ВЧЕНИХ-ІСТОРИКІВ ОДЕСИ В ПЕРІОД НІМЕЦЬКО-РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941–1944 рр.) ТА ЇХ ДОЛЯ

діяльність вчених-істориків одеси в період німецько-румунської окупації (1941–1944 рр.) та їх доля в. в. левченко

  • Авторизуйтесь для ответа в теме
В этой теме нет ответов

# NETSLOV

NETSLOV

    «Fortunate Son»


  • OFFLINE
  • Администраторы
  • Активность
    5654
  • 6201 сообщений
  • Создал тем: 757
  • 1555 благодарностей

Отправлено 08 June 2013 - 21:49

УДК 93/94:372.48 “41/44”
ДІЯЛЬНІСТЬ ВЧЕНИХ-ІСТОРИКІВ ОДЕСИ В ПЕРІОД
НІМЕЦЬКО-РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941–1944 рр.) ТА ЇХ ДОЛЯ
В. В. ЛЕВЧЕНКО,
канд. іст. наук, ст. викл.,
Одеський національний морський університет 
(Україна)
Події Другої світової війни та впровадження німецького “нового порядку” 
на території України негативно позначилися не тільки на соціально-
економічному і суспільно-політичному положенні населення, а й внесли зміни в 
його культурне, освітнє та наукове життя. У цьому контексті викликає 
зацікавленість діяльність та доля вчених-істориків України, що залишились на 234
окупованій території (переважна більшість їх колег була евакуйована). Не стали 
виключенням й вчені-історики Одеси, які впродовж 1941–1944 рр. опинилися в 
зоні німецько-румунської окупації – складному, драматичному та, в чомусь, 
парадоксальному періоді в історії міста. Роки окупації Одеси залишаються
фактично невисвітленими офіційною хронікою, а та частина, яка є доступною, 
не відображає реальної картини подій, що відбувалися в ті роки.
Соціокультурна трансформація, яка відбувається сьогодні в Україні і 
світі, дає можливість поглянути на стан дослідження історії історичної науки 
(суб’єктом якої виступають вчені-історики) в період 1941–1944 рр. як складової 
частини національної культури. Поміж ряду проблем її нового осмислення 
першорядною є ліквідація дискретності у вивченні історії історичної науки ХХ 
ст., здобуття знань про невідомі етапи її розвитку. Безпосередньо це пов’язано з 
розширенням кола досліджуваних питань, відходом від старих ідеологічних 
штампів і стереотипів в оцінці подій, появою та розвитком нових 
концептуальних положень, що дає можливість сучасним історикам об’єктивно і 
зважено підійти до подій того часу, якомога повніше висвітлити трагічні 
сторінки в історії народу України.
Через кон’юнктурні причини за радянських часів історіографія історії 
історичної науки в Україні, в зазначений період, має коротку історію, яка 
припадає на останнє двадцятип’ятиріччя. У сучасній історіографії проблеми 
діяльності вчених-істориків України в період окупації намітилися кілька 
напрямків дослідження. Окремою групою можна виділити студії, що присвячені 
загальній картині дій окупаційної влади щодо науково-культурного життя та 
теоретично-практичних засад існування істориків у цей період [1–2]. До іншої 
групи можна віднести праці, автори яких, у контексті дослідження історії 
Одеського університету в період окупації, згадують імена деяких істориків [3]. 
Важливими для дослідження анонсованої проблематики є розвідки, в яких 
розглянуто стосунки науковців та влади “Трансністрії” [4]. Побіжні згадки про 
деяких вчених-істориків Одеси, в зазначений період, знаходимо в спогадах 
сучасників тих подій [5–6], нарисах розвитку науки в Одесі [7], біографічно-
енциклопедичних виданнях [8]. Значний внесок, у розробку поставленої 
проблеми, зробили Г. Л. Малинова [9], В. О. Смирнов [10] та автор даної статті 
[11], що присвятили біографічні студії деяким вченим-історикам Одеси періоду 
окупації, в яких на базі матеріалів архіву управління Служби безпеки України в 
Одеській області (Архів УСБУ в Одеській області) розглянули основні 
напрямки їх діяльності та подальшу долю.
Аналіз літератури свідчить, що зазначена проблема ще не набула 
цілісного дослідження. З метою заповнення пропущених сторінок в історії 
історичної науки та продовження обговорення гострих проблем історії Одеси 
періоду окупації, ми розглянемо тему винесену в заголовок статті. Актуальність 
ретроспективного дослідження зазначеної теми не в останню чергу 
зумовлюється регіональними особливостями історичного розвитку Одеси, що 
під час Другої світової війни, на відміну від інших регіонів України, перебувала 
в німецько-румунській зоні окупації.
Джерельну базу даного дослідження складають матеріали Архів УСБУ в 235
Одеській області, Державного архіву Одеської області (незначна кількість 
оприлюднена [12]) та періодичної преси тих часів.
Отже, за нашими підрахунками в Одесі в період окупації залишалось 
щонайменше 25 вчених різних галузей історичної науки, які були кинуті 
радянським керівництвом напризволяще. Серед них історики античності: 
Б. В. Варнеке (67 років), М. О. Соколов (55); історики права: О. О. Жилін (61), 
О. І. Покровський (68), І. Я. Фаас (47); історики-краєзнавці: А. С. Бориневич 
(86), О. Б. Варнеке (37), А. Г. Готалов-Готліб (75), О. І. Занчевський (43), 
В. І. Селінов (65); історики літератури: Я. К. Багдасарянц (56), А. Д. Балясний, 
З. А. Бориневич-Бабайцева (55), П. Є. Єршов (47), В. Ф. Лазурський (72), 
А. В. Недзвідський (33), Ф. І. Педанов (56), П. В. Підлипський (64), 
П. О. Потапов (59), Г. П. Сербський (41); археологи: В. О. Пора-Леонович (55), 
Л. О. Кузнецова, М. А. Москетті; історик живопису Д. К. Крайнєв (69). У грудні 
1941 р. до них приєднався історик-єгиптолог С. В. Донич (41), який до того втік 
з полону. Отже, наймолодшому представнику наукового середовища істориків 
було 33 роки, найстарішому – 86 років, середній вік – приблизно 57 років.
Немає сумніву, що переважна більшість науковців залишилася в окупації 
свідомо і добровільно. Одними з основних причин цього вчинку були поганий 
стан здоров’я та поважний вік. Фактично всі вони в перші місяці існування 
нової влади опинились без роботи і перебивались тимчасовими заробітками. 
Незважаючи на це частина з них плекала надію на німців, як на “культурну 
націю”, і сподівалася, що вони створять належні умови для розвитку 
культурного життя. З іншого боку, як зазначив М. В. Коваль, переважною 
більшістю інтелігенції окупованої України володіли аполітичні настрої, і вона 
обрала шлях пристосування. Причиною прийняття такого рішення була образа 
на радянську владу за тотальні репресії та переслідування в передвоєнний час. 
У зв’язку з цим частина вчених з альтруїстичних міркувань увійшла до складу 
окупаційних органів влади з метою “прислужитися співгромадянам” у важкий 
час [2, с. 236]. Для них це був майже єдиний спосіб виживання, і мало хто від 
нього відмовлявся, саме тому вчені добровільно погоджувалися співпрацювати 
з новою владою. Вважаючи Б. В. Варнеке патріархом наукового товариства в 
Одесі, румунська влада доручила йому звернутися через газету до всіх діячів 
освіти і науки з закликом співпрацювати з новою адміністрацією [6]. Внаслідок 
чого в перші місяці окупації Ф. І. Педанов почав працювати секретарем 
медичної дирекції Міської управи [13], З. А. Бориневич-Бабайцева очолила 
румунську жіночу гімназію [14], Г. П. Сербський став інспектором, а згодом 
завідувачем відділу мистецтв і культів управи, В. Ф. Лазурський і П. Є. Єршов 
на чолі з М. О. Соколовим увійшли до Трофейної комісії Примарії [10].
Розглядаючи проблеми співпраці вчених-істориків з окупаційною владою, 
ми неминуче опиняємося перед осмисленням такого неоднозначного і 
суперечливого феномену як колабораціонізм. На думку М. В. Коваля, в появі 
колабораціонізму, в першу чергу, винна радянська система, яка кривдою, 
свавіллям та беззаконням, особливо на виконавчому рівні, відштовхнула від 
себе тисячі людей. [2, с. 127–132]. Виходячи з вищезазначеного, можна 
зауважити, що вимушена праця на окупованій території заради елементарного 236
виживання (під час окупації загального продовольчого постачання не існувало, 
його отримували лише ті, хто працював), яка не тягла за собою злочину, не 
може розглядатися як колабораціонізм. Втім, для більшості вчених, життя під 
окупантами було неймовірно складним та перетворилося на суцільну боротьбу 
за елементарне виживання. З іншого боку, співпраця деяких вчених-істориків з 
румунською владою сприяла становленню злочинної політики окупантів та 
розкраданню матеріальних цінностей. Так, у роботі Трофейної комісії з обліку 
цінностей Історико-археологічного музею брав участь В. І. Селінов. Влітку 
1942 р. половина історичних цінностей музею була відправлена до Румунії. У 
свою чергу директор Академії мистецтв М. О. Соколов також не завжди міг 
завадити вивезенню художніх цінностей [10].
Основним місцем педагогічної діяльності більшості вчених-істориків у 
період окупації став, створений новою владою, Румунський королівський 
університет (Одеський університет). На історико-філологічному факультеті 
викладали Б. В. Варнеке, М. О. Соколов, О. І. Занчевський, В. І. Селінов, 
Я. К. Багдасарянц, А. Д. Балясний, З. А. Бориневич-Бабайцева, П. Є. Єршов, 
В. Ф. Лазурський, А. В. Недзвідський, Ф. І. Педанов, П. В. Підлипський, 
П. О. Потапов, Г. П. Сербський [15]. На юридичному факультеті працювали 
А. С. Бориневич, О. О. Жилін, О. І. Покровський, І. Я. Фаас [16]. В Академії 
мистецтв (Одеське художнє училище) викладали М. О. Соколов і Д. К. Крайнєв 
[17]. На факультеті тривала плідна наукова робота. Так, 30 жовтня 1943 р. 
відбувся захист докторської дисертації В. І. Селінова “Древние 
причерноморские поселения между Бугом и Днестром периода торгового 
расцвета Ольвии в IV и III веках до Рождества Христова” (офіційні опоненти 
М. О. Соколов, Б. В. Варнеке, А. Г. Готалов-Готліб, Є. А. Гапонов) [18]. У 
вересні 1943 р. при університеті було відновлено діяльність Одеського 
Товариства історії і старожитностей (діючого до цього у 1839–1922 рр.), віце-
президентом якого було обрано В. І. Селінова, а секретарем О. Б. Варнеке [19].
Науково-дослідна діяльність вчених-істориків проходила в Історико-
археологічному музеї та Історичному архіві. У відкритому 20 вересня 1942 р. 
Історико-археологічному музеї (директор В. І. Селінов), який з 1 квітня 1943 р. 
увійшов до складу науково-дослідних інститутів університету, регулярно 
проводились практичні заняття студентів історико-філологічного факультету 
університету. Наукові дослідження проводили О. І. Занчевський (упорядковував 
матеріали первісного суспільства), С. В. Донич (нумізматика), Л. О. Кузнецова і 
М. А. Москетті (опис та укладання каталогів давніх світильників та чаш) [20]. В 
Історичному архіві В. І. Селінов спільно з О. І. Занчевським обробляли 
матеріали фонду канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-
губернатора часів князя М. С. Воронцова. Під керівництвом В. І. Селінова 
студенти проводили практичну роботу з ознайомлення з архівними 
матеріалами, які стосувалися історії одеського міського управління, зокрема 
міського магістрату початку ХІХ ст., а також історії друкарства в місті. Одним 
із учнів був студент четвертого курсу, майбутній професор 
П. Й. Каришковський, який збирав матеріали до 60-річчя існування типографії 
Ю. І. Фесенка [21]. Основними формами реалізації науково-дослідної 237
діяльності істориків були статті, доповіді, виступи на радіо. Окремої уваги 
заслуговує підготовка істориків до видання колективної монографії, 
присвяченої 150-річчю заснування Одеси.
Треба зазначити, що контакти представників влади з вченими-істориками 
здійснювались у режимі дисципліни воєнного часу через військову 
адміністрацію, муніципалітет та керівництво закладами й установами. 
Структура управління в останніх під час окупації була в основному адекватною 
радянській системі нагляду. Не набула істотних змін й політико-ідеологічна 
концепція історико-наукової діяльності. Якщо до війни науковці обслуговували 
ідеологію радянської тоталітарної системи, то в умовах німецько-румунського 
вторгнення, локально, забезпечували завдання румунської влади, яка намагалася 
виправдати своє “історичне право” на “Трансністрію” як їх споконвічні землі та, 
глобально, розвінчували комуністичну ідеологію.
Перед вступом військ Червоної армії в Одесу, частина вчених-істориків 
виїхала до Болгарії (Г. П. Сербський) і Румунії (В. І. Селінов, І. Я. Фаас). Згодом 
одні повернулися самі, інших – привезли. За співробітництво в період окупації з 
німецько-румунською владою було заарештовано органами НКВС та засуджено 
до 10 років виправно-трудових колоній В. І. Селінова, Г. П. Сербського, 
М. О. Соколова. Б. В. Варнеке помер в тюрмі. Більша частина з них закінчила 
своє життя в таборах. Це були вчені, що мало цікавилися політикою, не 
захоплювалися порядками румунської та німецької адміністрацій, так само, 
втім, як і радянської, але порушили під час окупації суворі вимоги до 
зовнішності радянського громадянина.
Отже, в діяльності вчених-істориків Одеси в період окупації можна 
визначити три основних етапи: перший – період адаптації (жовтень-грудень 
1941), який характеризується морально-творчою адаптацією до спілкування з 
румунською владою; другий – відносно стабільна робота (грудень 1941 –
середина 1943), яка зі змінами в політико-ідеологічному спрямуванні та 
експансією румунської мови була зосереджена в вищих навчальних закладах і 
науково-дослідних установах міста; третій – фінальний, позначений переломом 
у ході війни та поступовим відступом окупантів (середина 1943 1944), під час 
якого, при наближенні лінії фронту до міста, відбулось розпорошення науково-
педагогічних складів та дестабілізація їх діяльності, підготовка та виїзд частини 
науковців у сусідні з СРСР країни для подальшої еміграції, а з визволенням цих 
територій від німецьких військ початок репресивних заходів щодо науковців, 
які співпрацювали з окупаційною владою.
Таким чином, вчені-історики Одеси під час німецько-румунської окупації 
співпрацювали з новою владою або свідомо, або помилково, а за своєю 
більшістю – вимушено. Враховуючи скрутне соціально-економічне положення 
добровільна співпраця науковців з окупантами іноді була лише спробою 
пристосування заради виживання. Вирішальну роль у такому виборі відіграли 
аполітичні настрої, які були спровоковані радянським режимом до початку 
війни, а результатом стала пристосованість до окупаційного режиму, який 
тримав їх діяльність під своїм пильним контролем.238
Література:
1. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової 
війни: Північна Буковина, частина Бессарабії і Трансністрія, 1941–1944 // Український 
історик. – 1987. – № 1–4. – С. 73–108; Коваль М. В. Доля української культури за 
«нового порядку» (1941–1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – № 11–
12. – С. 15–38; Верба І. В. Історична наука в Україні і доля істориків в період 
нацистської окупації (1941–1944) // Проблемы славяноведения. – Брянск, 2003. – Вып. 
5. – С. 260–264; Вінцковський Т., Кязимова Г., Михайлуца М., Щетніков В. 
Окупаційний режим в губернаторстві «Трансністрія» // Україна в Другій світовій 
війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. – Кн. 1. – К., 2010. – С. 413–445; 
Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації // Там само. – К., 2010. – С. 697–717.
2. Коваль М. В. Україна в другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) // 
Україна крізь віки. – Т. 12. – К., 1999. – 336 с.
3. Щетников В. П. Одесский университет: 1941-1944 годы (по материалам 
оккупационной прессы) // Записки історичного факультету. – Одеса, 1999. – Вип. 9. –
С. 266–271; Щетников В. П. До проблеми вивчення історії Одеського національного 
університету в роки Великої вітчизняної війни // Архів. Документ. Історія. Сучасність. 
– Одеса, 2001. – С. 193–197; Урсу Д. П. Факультет. Воспоминания. Разыскания. 
Размышления. – Одесса, 2006. – С. 86–92; Шевченко Н. В. Діяльність національних 
культурно-освітніх закладів Півдня України в період німецько-румунської окупації 
1941–1944 рр.: Автор. дис. ... канд. іст. наук. – Миколаїв, 2010. – 16 с.; Музычко А. 
Иван Яковлевич Фаас: декан юридического факультету Одесского университета в 
годы румынской оккупации // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. – 2010. 
– № 9. – С. 46–56.
4. Кязимова Г. Х. Творча інтелігенція та влада Трансністрії (на матеріалах окупаційної 
преси) // Інтелігенція і влада: гром.-політ. наук. зб. – Одеса, 2006. – Вип. 8. – С. 205–
210; Кязимова Г. Х. Наукова та творча інтелігенція «Трансністрії» – деякі аспекти 
стосунків з владою // Інтелігенція і влада: мат. П’ятої Всеукр. наук. конф. – Ч. 1. –
Одеса, 2009. – С. 129–135.
5. Боровой С. Воспоминания. – Москва-Иерусалим, 1993. – 384 с.
6. Павлов И. И. Потерянные поколения. – СПб., 2005.
7. Аппатов С. И., Дёмин О. Б., Першина З. В. Историческая наука в Одессе за 200 лет // 
Очерки развития науки в Одессе. – Одесса, 1995. – С. 487; Урсу Д. З історії 
сходознавства на Півдні України // Східний Світ. – 1994. – № 1–2. – С. 145–148.
8. Професори Одеського (Новоросійського) університету: у 4-х т. – Одеса, 2005; Одеські 
історики. Том 1 (початок ХІХ – середина ХХ ст.). – Одеса, 2009. – 480 с.; Реабілітовані 
історією: науково-документальна серія. – Одеса, 2010.
9. Малинова Г. Трудная тема // Одеський мартиролог. – Т. 2. – Одеса, 1999. – С 750–772.
10. Смирнов В. А. Покровский, Варнеке, Соколов и другие: изменники или жертвы 
трагедии? // Реквием ХХ века. – Ч. І. – Одесса, 2001. – С. 159–179; Його ж. Арест 
профессора Владимира Лазурского // Там само. – С. 189–197; Його ж. Филолог 
Сербский // Там само. – С. 206–219; Його ж. О «немарксистской» египтологии // Там 
само. – Ч. ІІ. – Одесса, 2003. – С. 124–146; Його ж. Родная Одесса // Там само. – Ч. ІV. 
– Одесса, 2007. – С. 89–131.
11. Левченко В. В. Життя та науково-громадська діяльність Валентина Івановича Селінова 
(до 130-річчя з дня народження) // Юго-Запад. Одессика. – Вып. 2. – Одесса, 2006. – С. 
256–266; Левченко В. В. Из истории исторической науки: профессор Николай 
Афанасьевич Соколов (1886–1953) // Юго-Запад. Одессика. – Вып. 6. – Одесса, 2008. –
С. 227–247.
12. Остащук В. Одеса 1941–1945 рр. в документах. – Одеса, 2010. – 150 с.
13. Архів УСБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 12933-п. – Арк. 19.
14. Архів УСБУ в Одеській області. − Ф. П. − Д. 26277-п. – Т. 2. – Арк. 38.
15. ДАОО – Ф. Р-2255. – Оп. 1. – Спр. 73. – Арк. 95–95 зв.239
16. ДАОО – Ф. Р-2271. – Оп. 4. – Спр. 1. – Арк. 9, 153.
17. Одесса. – 1942. – 10 сентября.
18. Одесская газета. – 1943. – 2 ноября.
19. Одесская газета. – 1943. – 5 сентября.
20. Одесская газета. – 1943. – 18 мая.
21. Молва. – 1943. – 16 декабря.
УДК 070 (091)"1858"
ПІД ЕГІДОЮ РІШЕЛЬЄВСЬКОГО ЛІЦЕЮ: ГАЗЕТА "ОДЕССКИЙ 
ВЕСТНИК" В УМОВАХ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА 
ПІВДНІ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ 50-х рр. ХІХ ст.
Г. С. ЛЕВЧЕНКО,
старший викладач,
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
(Україна)

  • Рон и Edward_Von_Shultz это нравится



Кто читал эту тему? (Всего : 3) Littlesnake: Узурпатор: Данила1111:

Сперва дай людям, потом с них спрашивай.





Добро пожаловать на www.73.odessa.ua!

Зарегистрируйтесь пожалуйста для того,
что бы вы могли оставлять сообщения и
просматривать полноценно наш форум.